Люди народжуючись не відразу стають видатними, відомими, великими. Такими їх робить прагнення стати кращим, ніж вчора, активна діяльність, праця на благо своєї держави, народу, міста. Ці слова про життєвий шлях Чеслава Бліхарського, тернополянина, який в студентські роки підтримував польські націоналістичні рухи, під час світової війни здійснив декілька спроб втечі з СРСР, після виїзду за кордон воював на Західному фронті проти німецьких фашистів, а після перемоги повернувся в Польщу, до дівчини, яка чекала його 16 років, і почав досліджувати історію Тернополя. Детальніше про цього видатного тернополянина та історика розповість видання ternopilski.info.
Життя в Тернополі
Чеслав Євгеніуш Бліхаський народився в Тернополі по завершенню Першої світової війни. А саме 5 липня 1918 р. Його батько, Міхал був залізничником. Мати звали Сюзанна (Зузанна). Її дівоче прізвище було Пацьора.
Через 6 років Чеслав пішов навчатися в початкову школу при Державній учительській семінарії ім. Генрика Сєнкевича, а в 1928 р. державну гімназію ім. Юліуша Словацького (сьогодні – це школа №4 в Тернополі). Вже в той час він активно долучався до юнацьких скаутських організацій, зокрема належав до «вовків», а отже давав таку обітницю:
маю щиру волю служити Богові і Польщі всім своїм життям, допомагати ближнім і бути слухняним скаутському закону.
Після закінчення школи склавши неокласичний атестат в 1936 р. він поступив до Львівського університету імені Яна Казимира на юрфак. На останній поступало й багато українців. Про це можна прочитати тут, тут і ще тут. В цей час він вступив до ультраправої організації «Młodzieży Wszechpolskiej» у складі якої раз-пораз вступав в бійки з комуністами. А тому й навіть побував у в’язниці в Бригідках. Через свій характер не зміг знайти взаємодії з керівництвом організації, а тому покинув її. Вступив до складу Академічного кола товариства школи Людової (в Тернополі воно знаходилось в дворику, де зараз Бункермуз) і проводив реполонізаційні акції (наприклад захоплення православних храмів) в українських селах на Львівщині.
Війна і втеча з комуністичного раю
Війна розпочалась неочікувано і її молодий студент застав вдома, в Тернополі. В армію його не брали, а тому він долучався до копання ровів для протиповітряної оборони, а далі допомагав Громадянській гвардії. В його функції входило оповіщення про бомбардування, вказуванні місць для переховування, розміщення біженців. Тобто, займався, сучасною мовою, волонтерством.
Але Тернопіль швидко був захоплений більшовиками. А тому молодий чоловік вирішив покинути місто і рухатися на захід, щоб боротися з фашистами. Для цього він зробив 2 спроби і обидві невдалі. Під час першої він вирушив в сторону Румунії, але був схоплений НКВС. На перший раз його відпустили. Але він на цьому не зупинився і зробив другу спробу. Цього разу взявши в попутчики 3-х братів Мар’яна, Вацлава і Збігнєва та ще одного товариша він вирушив до Угорщини записавши в щоденнику: «Обов’язок кличе до чинів, і далеко від Батьківщини». І все було б добре, як би не зима та відсутність вказівників на кордоні. Адже, після кількох днів походів, ночівель на снігу та харчів втікачі дійшли до кордону, але двічі помилково його перетнули. Переконавшись, що вони вже в Угорщині, вони мирно провели ніч, а наступного ранку були захоплені радянським прикордонним нарядом.
Такий вчинок не міг залишитися непокараним, а тому в 1940 р. вночі з 12 на 13 квітня енкаведисти доставили близько 2000 осіб на вантажних автомобілях до залізничної станції, посадили у вагони і вивезли на Північ. Місцева влада не дозволяла передавати чи передавати посилки. Таким чином Бліхарського було заслано на 5 років на узбережжя Білого моря копати канали. Рабська праця в умовах низьких температур і недоїдання незабаром призвели до захворювання. Ч. Бліхарському доручили трохи легшу роботу, завдяки чому його здоров’я покращилося. В 1941 р. його перевели в Республіку Комі, а потім у Воркуту. Тут Бліхарський хворів на малярію, цингу та курячу сліпоту – вітаміни, які дозволяли йому вижити, він отримував завдяки настоянкам із хвої.
30 липня 1941 року в Лондоні було підписано пакт Сікорського-Майського, одним із пунктів якого було амністування поляків у радянському полоні. Завдяки цій домовленості Чеслав зумів через Середню Азію, Іран, Індію, Африку потрапити в Британію, а далі в Канаду, де почав навчатися на члена екіпажу бомбардувальника. Весь шлях з СРСР до Британії зайняв в нього 9 місяців! Під час навчання в грудні 1943 р. через вивих ноги він був госпіталізований, проте за власним бажанням прийшов на курси із загіпсованою ногою (це не дозволялося, однак можна було за згоди і навіть мовчазного схвалення пілотів).
Після навчання весною 1944 р. почав бойові вильоти над Німеччиною в складі 300-ї бомбардувальної ескадрильї «Ziemia Mazowiecka» (Земля Мазовецька), яка мала на озброєнні легендарні Avro Lancaster. Багатомісячна навчальна діяльність Чеслава Бліхарського дозволила йому усвідомити те, що він висловив у своїх спогадах: «як жахливо довго треба було йти, щоб нарешті «потрапити на війну».
До його обов’язків як члена екіпажу, пілота входило картографування території зайнятої противником, скидання над Нідерландами алюмінієвих смуг для порушення роботи німецьких радіолокаційних станцій, а також здійснював бомбардування Клеве, Дрездена (знаменитий нічний рейд 13-14 лютого 1945 р.), Хемніца (через хворобу штурмана екіпаж повернув назад), Дортмунда та інших німецьких міст. Наліт на штаб-квартиру Гітлера в Альпах був останнім бомбардуванням, потім Бліхарський також брав участь у транспортуванні звільнених в’язнів з Бельгії та постачанні продовольства голландцям з Роттердама і Гауди (операція «Манна»; польоти проходили над місцевостями, де німці ще оборонялися, тому їх класифікували як бойові). Загалом йому зараховано 19 вильотів. За війну він звання польського пластуна і британського прапорщика. Також нагороджений Хрестом Доблесті, тричі Повітряною медаллю, Знаком польового бомбардира (№ 116) і пам’ятними медалями.
Пригоди після війни
Війна завершилася і Чеслав вирішив завершити перервана навчання, а тому впорядкувавши необхідні формальності, у червні 1945 року вступив до Оксфордського університету. Після інтенсивного семестру, який завершився складанням усіх необхідних іспитів, 6 листопада 1945 р. він отримав ступінь магістра права. У липні 1946 року Бліхарський залишив Англію і через Францію вирушив до Італії на пошуки своїх побратимів, які брали участь у боях. У серпні 1946 р. вступив до лав Польського переселенського корпусу.
Далі його військова служба теж закінчилася, а тому йому довелось шукати роботу. Так, наприкінці 1948 року він почав мити посуд у лондонському кафе, а в січні 1949-го кинув, готуючись емігрувати до Аргентини. Не знаючи мови, щоб прогодувати себе, він спочатку фізично працював на будівництві в Буенос-Айресі. Потім за допомогою підрозділу RAF для колишніх авіаторів при посольстві Великобританії влаштувався на текстильну фабрику «Судамтекс». Наступні три роки він заробляв там на життя, повільно піднімаючись по кар’єрних сходах.
Перипетії життя в комуністичній Польщі
В 1955 р. він отримує листа від колишньої коханої дівчини і після 16 років перебування за кордоном Бліхарський вирішив повернутися до Польщі. Повертається він не лише коханої Казімери, подруги з Тарнополя, його майбутньої дружини, а й до своїх родичів і країни, яку він захищав у війні. Оселився в місті Забже-Біскупіце.
Його життя в радянській Польщі було складним. Пошуки роботи, а він вільно володів англійською, іспанською, а також італійською та російською, були безуспішно, на заваді стояло «західне» минуле. Був підданий і іншим репресіям з боку комуністичної влади – наприклад, понижений у званні, а його служба в польській авіації була кваліфікована як «служба в іноземній армії». Працював на шахті кам’яного вугілля «Makoszowy. Але й тут його, як незручного «прибульця» із Заходу, вирішили позбутися, під виглядом реорганізації йому запропонували посаду за смішно малі гроші і він сам подав у відставку. Займався 10 років обслуговуванням холодильників, а потім в Інституті будівельних досліджень у Катовіце. Керував комп’ютеризацією Huta Metali Nieżelaznych «Szopienice». У зв’язку з цим завданням їздив у справах до Австрії, Іспанії та США.
Дослідження Тернополя і здача пляшок в пункт збору
У 1978 році достроково вийшов на пенсію, залишивши добре оплачувану посаду, щоб присвятити себе увічненню пам’яті рідного Тернополя. Пенсії на дослідження не вистачало, а тому він серед іншого продав музею свою льотну форму військового часу та зібравши пляшки з алкоголем і здав їх на пункт збору. За роки перебування в Польщі його будинок з часом став «маленьким Тернополем». Адже саме тут разом з іншими тернополянами він розпочав акцію зі збору матеріалів, що документують «їхню малу батьківщину». За кілька десятиліть про Тернопіль і Тернопільську область зібрано значну колекцію. Були встановлені контакти з багатьма тарнополянами, розкиданими по всьому світу. Зокрема, своїми однокласниками, родичами. Мотивом Бліхарського було бажання зберегти в пам’яті нащадків польський внесок у розвиток південно-східних воєводств ІІ Речі Посполитої та пам’ять про їхніх польських жителів.
Чеслав говорив:
Свідки історії сходять зі сцени, мало хто з них залишає слід. Зазвичай вони настільки розгублені та збентежені цими 40 роками комуністичного отупіння, що втрачають історичну перспективу і не мають громадянської мужності свідчити правду, в яку вони вірили і за яку боролися.
У 2004 році він був висунутий на премію Хранителя національної пам’яті, яку присуджує осередок Інституту національної пам’яті, і не був помічений журі. Розчарований таким поворотом подій, він описав свою діяльність у листі до директора Краківського відділення Інституту національної пам’яті:
«Тарнопіль – це символ. Коли ви входите в історію цих земель, тих людей, які майже тисячу років стояли на сторожі західної культури, може не теперішньої, але справжньої, яка нас прийняла, ви побачите скільки пролилося крові захищаючи цю культуру, скільки згоріло замків, загинуло людей, щоб це не забути».
Президент Фундації проф. Томаш Ґонсовський згадав слова з вірша Збіґнєва Герберта:
«І якщо Місто впаде і хтось виживе, він понесе Місто в собі дорогами вигнання. Він буде Містом». «Пан Чеслав Бліхарський – це Тарнополь»
Для мене Тарнополь був не світом, а всесвітом. Лише після того, як людину вивезли з цього міста, кинули у вир подій, це місто набуло ще більшого, символічного значення», – сказав Бліхарський. Як він зізнався, після війни до Тарнополя, він так і не повернувся. Він відправив туди свою доньку, щоб побачити рідне місто її очима. Сам образ Тарнополя – як він каже – зберігав в серці та пам’яті.
Загалом за життя Чеслав Бліхарський видав десяти книг про Тернопіль серед яких: спогади періоду 1918-1956 рр., фотоальбом, історія міста 1809-1945 рр., історія місцевих некрополів, шкіл, розвідка та опис злочинів українських націоналістів проти поляків на Тернопільщині. Також він передав він передав весь свій архів Ягеллонській бібліотеці в Кракові і тепер він оцифрований, а отже доступний будь-кому.